Героїчні постаті Новоархангельщини. Андрій Гулий-Гуленко

Роман Коваль
“Повернення отаманів гайдамацького краю”

Хочу повернути з небуття і Андрія Гулого-Гуленка, командувача Південною групою військ УНР, людину, яка в 1919 – 1920 роках підняла на боротьбу за Українську Народну Республіку десятки тисяч селян.
Життєвий подвиг Гулого-Гуленка був належно оцінений його сучасниками: окрім бойових нагород, у 1921 р. він отримав звання генерал-хорунжого Армії УНР. Але чи оцінений Гулий-Гуленко наступними поколіннями, чи увічнений у пам’яті українського народу?

   Може, хто книгу написав про його унікальний бойовий шлях? Чи поставив скромну меморіальну дошку на місці славних перемог? А може, в Самостійній Україні, за яку боровся генерал-хорунжий Гулий-Гуленко, є військовий навчальний заклад його імені? Чи вулиця, де він народився і жив, носить його ім’я?

   Генерал-хорунжого Армії УНР нинішня Українська держава досі не визнала, більше того, Гулого-Гуленка не реабілітовано. Згідно з законами Української держави, за яку загинув Андрій Гулий-Гуленко, його тавровано “бандитом”, який не підлягає реабілітації. Ось так. Героями сьогодні вважаються ті, хто збройно напав на Україну, хто у 1918 – 1920 роках залив Її кров’ю, ті, від кого захищав Батьківщину легендарний повстанський ватажок.

   Читаючи звернення Гулого-Гуленка до українських селян, переконуєшся, що отаман був надзвичайно емоційною, вразливою людиною. Через незагоєне, зранене серце він пропускав народний біль, розпач і “гнів на ворогів”. Читаючи коротенькі листівки-заклики отамана, переконуєшся в його великому публіцистичному таланті. Гулий-Гуленко вмів надзвичайно образно, яскраво і лаконічно передавати суть проблеми, знайти стежку до сердець селян. Не дивно, що на його заклик селянська маса наїжачувалася багнетами, вилами і косами, і, забуваючи про господарку, готова була йти за своїм отаманом у вогонь та воду. Послухайте одне із його звернень:

“Селянин!   Заклопотаний працею ти не маєш часу подивитися на те, що робиться навкруги тебе. Подивись! Налетіла з Московщини голодна й безробітна зграя, яка знов заводе комуну, розмножує дармоїдів і злодіїв. Захоплюючи владу в свої руки, забризкані кров’ю твоїх синів, братів та батьків, ця банда всесвітніх пройдисвітів знов накидає “діктатуру пролєтаріята”, гіршу (від) царського або денікінського ярма. Вспамятай той час, коли вже два рази були у нас на Вкраїні ці непрохані гості. З такими ж обіцянками, як і тоді, прибули вони і в цей раз. Ми дамо тобі землю, волю, знищим буржуїв, дамо тобі лад І спокій, навезем краму, машин… Та й навезли. Подивись, чого навезли: китайців, латишів, мадяр, голодних росіян, а разом з цим комуну, черезвичайку, комбєди, цілі потяги совітських грошей, які зовсім нічого не варті.
А ти, селянин, давай хліб, скот, коней, сало, давай цукор, вугілля, сіль. Все це вивозиться комуністами в голодну й обідрану Московщину в тих же потягах, в яких привезли тобі комуну… З’явились ревкоми, ісполкоми, продкоми, наркоми, комбєди і інші “бєди”, в яких сидять зовсім чужі тобі люди. Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко-комуніст, якому все ідно, якби тільки добре пожити – чи то на Московщині, чи на Вкраїні, чи в Німеччині. Цей інтернаціоналіст, не маючи своєї хати, чи може подбати про твій спокій, про забезпечення твоїх потреб?..
До якого часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?!
Годі!
   Терпець увірвався… Бери рушницю, вила, лопату і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш, як вигнав Деникіна, як вигнав їх уже два рази.
   Геть чужинців з України!
Хай живе Українська селянська республіка!

Командуючий повстанцями Херсонщини та Катеринославщини Отаман Гулий-Гуленко

     Як починався його життєвий шлях? Андрій Олексійович Гулий народився в жовтні 1886 року у селянській родині в Новоархангельську (нині Кіровоградська область). Навчався в Одесі, де закінчив престижну Рішельєвську гімназію та Новоолександрівський Інститут сільського господарства й лісівництва.

“Необхідно зазначити, –говорив Андрій Гулий, – що сім’я моя була чисто українською. Вже навчаючись у гімназії, я детально вивчив всю українську літературу, а в інституті вступив до Української громади і вів там просвітницьку роботу”.

    Під час Першої світової війни Андрій Гулий воював на Південно-Західному фронті, був тричі поранений. В 1917 р. підвищений до капітана. Під час Лютневої революції Андрія Гулого обрано до дивізійного комітету, а у травні 1917 р, делеговано на Всеукраїнський з’їзд військовиків, “оскільки від самого початку революції він включився в український рух, який розпочався в армії”. У вересні 1917 р. очолює господарчий відділ Управління технічних військ Центральної Ради. У грудні 1918 р. Гулий отримує призначення командуючого Революційними військами Катеринославщини, формує декілька військових частин. У січні 1919 р. відкриває проти білогвардійців цілий фронт – від Херсона до Олександрівська, а проти Махна – фронт від Олександрівська до Новомосковська. До кінця 1919 р. отаман громив білогвардійців у районі Черкас, Чигирина, Знам’янки, П’ятихаток, Катеринослава та Єлисаветграда. На той час сили повстанців Катеринославщини й Херсонщини налічували до 20 000 повстанців.Слід зазначити, що Андрій Гулий розгортав повстанські дії на захист української державності у повному відриві від уряду: він не знав, що сталося з Директорією, нічого не знав про долю Української армії.

    Історична вина Директорії полягала в тому, що вона не звернула уваги на потужні повстанські сили Півдня та Сходу України, які відстоювали “самостійність УНР”. 12 лютого 1920 року в Медведівці, де колись запалала перша іскра Коліївщини, відділ Гулого влився до Армії УНР Зимового походу. Водночас Гулого-Гуленка було призначено командиром 1-ї Запорізької дивізії. Вже в лютому – березні дивізія Гулого-Гуленка громила та обеззброювала червоні частини під Голованівськом, Ольвіополем (нині Первомайськ Миколаївської області), Кам’янкою, станціями Ташлик і Шестаківкою.

17 квітня було важливим днем для Гулого-Гуленка, його дивізії, для всієї Армії УНР. В цей день вирішувалась доля Зимового походу. Армія, яка вже п’ятий місяць воювала без зв’язку з Урядом УНР, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі… Не маючи набоїв та снарядів, вона підійшла під м. Вознесенськ, в якому, за даними розвідки, були колосальні запаси зброї та спорядження.

І це місто треба було взяти багнетами та шаблями.

    Атаку о 3-й годині ночі розпочала Запорізька дивізія Гулого-Гуленка. Червоні, знаючи про незавидний стан українського війська, вирішили розбити його протинаступом. Були вислані бронепотяги, які, маневруючи залізницею, густим вогнем обстрілювали українців. Наші практично не стріляли: не було чим. Довелося відступати. Ворог кинувся в поле.

“Тим часом отаман Гулий-Гуленко особисто повів в атаку свій повстанчий відділ, який йшов за ним в огонь і воду. Полк Чорних Запоріжців підтримав атаку, а піший Запорізький полк під командою полковника Дубового, не маючи набоїв і наполовину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, підтримуючи атаку повстанчого відділу. Ворог почав відступати. Тут Кінний полк під командою полковника Литвиненка з’явився на обрії великою лавою І, випередивши піхоту, почав рубати… Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю… Запоріжці на плечах ворога вдерлись до Вознесенська”.

Отак, без куль, одними шаблюками та багнетами визволили Вознесенськ.

В наказі № 18 командувач Армією УНР Михайло Омелянович-Павленко зазначав:

“17 квітня упертим боєм цілої армії, взято м. Вознесенськ… Величезна військова здобич є нагородою муштрованому козацтву за свою славну побіду. Здобуті військові трофеї дають можливість значно збільшити ряди нашої армії озброєним козацтвом. Хай день цей буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід”.

    Але спочивати на лаврах було ніколи: 22 – 24 квітня Запорізька дивізія Гулого-Гуленка в безперервних боях. Командарм Омелянович-Павленко зазначав, що в боях коло Вознесенська, Ананьїва та Балти гулівці, тютюниківці, частини Волинської дивізії та місцеві повстанці виявили “надзвичайно велику хоробрість і відвагу“. До останнього дня Зимового походу Гулий, як зазначав сучасник, виказував “чудеса хоробрості і відваги“. 6 травня роз’їзди героїчного полку Чорних Запорожців, головної ударної сили дивізії Гулого-Гуленка, зустрілися з роз’їздами дивізії полковника Олександра Удовиченка, яка наступала на більшовиків із заходу.

“Радості не було кінця. Дух армії піднявся, настрій неописуємий, – згадував політ-референт УНР при Запорізькому війську В. Совенко. – Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога, не вимагаючи відпочинку. Повернулась фронтом на південь і пішла в наступ, переслідуючи розбитого ворога’…

   В трагічному листопаді 1920 р., коли Армія УНР відійшла за Збруч, Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, на чолі 365 вершників, маючи на озброєнні 50 кулеметів, прорвав фронт і 23 листопада продерся в запілля Красної армії – на Таращанщину, а потім Уманщину.

На початку грудня 1920 р. Гулий-Гуленко з’єднався з козаками отаманів Семена Гризла, Цвітковського та Дерещука. Напередодні Нового року коло Христинівки, в тяжкому бою зі значно чисельнішими силами червоних, Гулий-Гуленко був тяжко поранений. Це було вже його шосте поранення. Згодом, діставши документи, що він “ранений бандитами” лісничий, Гулий на підводі, в супроводі козака Олександра Новохацького рушив у бік Румунії. В середині січня 1921 року, коли Дністер вкрився льодяним панцирем, перейшли на другий його бік – до Румунії.

    Тим часом надійшов виклик із Тарнова – від Симона Петлюри. Їхав через Варшаву. В польській столиці зустрівся з Юрком Тютюнником та Михайлом Омеляновичем-Павленком, з якими рік тому здійснив історичний Зимовий похід тилами двох російських армій – Добровольчої і Красної. Юрко Тютюнник ознайомив Гулого-Гуленка з планами нового повстання в Україні.

В Тарнові Андрій Гулий-Гуленко дає звіт Симону Петлюрі та Раді Міністрів на чолі з В’ячеславом Прокоповичем, знову отримує призначення командувача Південною групою. Його підвищують до звання генерал-хорунжого.
    В 1921 р. Південна група відновлюється…

Повстання планувалось приурочити до початку збору продподатку, але згодом, на військовій нараді в Каліші (Польща), яку скликав Симон Петлюра, вирішено відстрочити повстання на пізніший термін.

В середині жовтня Гулий-Гуленко, нарешті, отримує наказ від Юрка Тютюнника виїхати зі штабом Бессарабської групи до Уманського та Звенигородського повітів. У ніч на 17 жовтня 1921 р. Гулий разом із сімнадцятьма працівниками штабу переходили Дністер.

   По дорозі до них приєднувались місцеві підпільники. На початку листопада прибули на місце. Але Запорізької дивізії, яка повинна була прийти з Польщі у призначене місце, Гулий-Гуленко так і не дочекався. Відомості про виступ отаманів Тютюнника, Палія, Чорного та Неліговського прийшли вже після їхнього розгрому. Довелося повертати до Румунії.

Невдача Листопадового рейду призвела до морального занепаду української еміграції. З Батьківщини надходили найрізноманітніші чутки, які часто суперечили одна одній. Особливий шквал чуток викликало введення непу та амністії, що давало надію частині еміграції на повернення. Але водночас доходили чутки про страхітливі репресії в Україні. Еміграція була дезорієнтована, вона запитувала у Гулого, що діється на Батьківщині?
Гулий користувався особливою довірою української еміграції, зокрема військовиків. Саме від нього хотіли почути: що робити далі?

   На початку травня та в перших числах червня 1922 р. отаман двічі таємно відвідує Батьківщину. З напарником Цурканом, який дав гроші, закупили сто кіс, з якими, “торгуючи’, їздили селами і містами. Таким чином побували в Києві, Єлисаветграді, на ст. Цвіткове, у Христинівці, Тальному, Голті… На своє нещастя в Одесі Гулий-Гуленко потрапив під пильний погляд ҐПУ. Заарештували його 19 липня 1922 р. в Одесі на вул. Каранґозової, буд. 13. На момент арешту генерал мав 36 років. Арешт Гулого-Гуленка викликав справжню сенсацію не тільки в Одеській губернській ЧК, але й серед вищого керівництва так званої Української Совєтської Соціалістичної Республіки.

   Лише 28 лютого 1925 р. прокурор Крайній постановив обвинувачення Андрію Гулому-Гуленку. Справу передали на розгляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду, яка 27 травня 1925 р., “учитьівая поражение всех врагов советской власти и незиблемость ее на Украине“, засудила Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка не до розстрілу, а до 10 років ув’язнення “со строгой ізоляциєй і конфіскацієй всєго імущєства“. Подальша доля отамана невідома.

     Наостанок хотів би сказати кілька слів щодо історичних звинувачень на адресу українських отаманів в анархічності. Переконаний: якщо кого й слід звинувачувати, то насамперед політичне керівництво УНР. Ні Генеральний Секретаріат, ні Директорія навіть не намагалися підпорядкувати собі українське озброєне селянство.

“Уряд УНР і Головна Команда Армії, – писав згодом дослідник Зимового походу Олександр Доценко, – ніколи не мали планового зв’язку з усіма повстанськими організаціями, а через це не було й систематичного керівництва ними або принаймні сталої координації акцій повстанців з акціями Армії УНР… Зв’язки нашої Головної Команди з повстанцями були спорадичними. Повстанці одержували тільки директиви загальні, а їхні провідники провадили свою роботу, орієнтуючись на місцях“.

І це попри те, що “за час перебування більшовиків вся Україна покрилася повстанськими організаціями“, абсолютна більшість яких стояла “на ґрунті самостійності УНР“!

    І лише з другої половини 1920 р. почалась – але не завдяки міністрам-соціалістам, а завдяки енергії самих отаманів, насамперед Юрка Тютюнника та Андрія Гулого-Гуленка, – централізовано оформлюватись всеукраїнська мережа українського підпілля. Але час було втрачено, а з ним й епоху, епоху, коли український народ міг стати державним. То чи варто обвинувачувати в анархії українську стихію та її небуденних представників?!

  Згадую епізод, як в лютому 1922 р. в Бухаресті, в місії УНР, відбулася зустріч Андрія Гулого-Ґуленка і Нестора Махна – двох геніальних отаманів, колишніх ворогів, які не один раз сходилися в кривавому герці на чорноморських ланах. Говорили вже не як вороги – спільна поразка примирила їх. Говорили про плани на майбутнє, адже кожний відчував потребу продовження боротьби: Гулий мріяв розпочати в Україні нове повстання, а енергійний Махно, не задоволений своєю бездіяльністю, “серйозно говорив про необхідність повстання в Бессарабії проти Румунів, на чолі якого б , за його словами, охоче би став“.

   Чи зрозумів Нестор Махно свою історичну вину перед Україною, перед козаками Гулого-Гуленка та інших отаманів, що стояли на сторожі Української держави?
    Гадаю, що ні. На превеликий жаль, історичні помилки рідко коли вчать моїх земляків. Але не перестаєш сподіватись: а раптом українці, по горло ситі гіркими помилками минулого, нарешті, зроблять висновки про необхідність єдності в українському таборі – єдності сталевої, як лезо козацької шаблі. Адже це єдина запорука нашої історичної перемоги.

Передрук здійснено з люб`язного дозволу Президента історичного клубу “Холодний Яр” Романа Коваля .

В матеріалі використано фотографії з колекції громадянина Федеративної республіки Німеччина Вольфганга Віггерса (автор самих світлин невідомий), фотографії з колекції Нью-Йоркської публічної бібліотеки США (автор – французький фотограф Жан Рауль) та з інших джерел.